«Найлегше перекладати хороші книжки»

АРТБУКС запускає нову рубрику, яка привідкриє для читачів лаштунки видавничого процесу і познайомить із нашими перекладачами! А розпочнемо ми із інтерв’ю з Наталією Карпенко. Пані Наталія, яка зараз живе у Брюсселі, переклала для нас з нідерландської мови дві дитячі книжки: «Велику книга гарних манер» та «Полювання на вірус».

АРТБУКС: Наталю, як ви стали перекладачкою?

НАТАЛІЯ КАРПЕНКО: Майже випадково. Все почалося з того, що в університеті я хотіла вивчати англійську мову, а на додачу отримала — так, не вибрала, а саме отримала у найкращих пострадянських традиціях — нідерландську мову як другу іноземну. І звичайно ж, особливої мотивації вивчати цю мову далекої країни тюльпанів та канабісу спочатку не було. Та мені, як і іншим студентам нашої групи у Київському університеті імені Тараса Шевченка, дуже пощастило з викладачем, професором Олександром Володимировичем Двухжиловим, який так натхненно ділився своїми знаннями з нідерландської мови та культури й так щиро долучав нас, студентів, до пошуку і побудови нідерландсько-українських місточків тут у нас у Києві та в Україні загалом, що не «підхопити» його ентузіазм було для мене неможливим. Він же познайомив мене з тодішнім редактором журналу зарубіжної літератури «Всесвіт» Олегом Івановичем Жупанським, який надрукував мої перші переклади оповідань з нідерландської мови та познайомив зі світом літературного перекладу на практиці. І так само за щасливим збігом обставин я потрапила до групи студентів, де курси з історії й теорії літератури вела блискуча викладачка і літературознавиця професорка Наталія Юріївна Жлуктенко, яка надихнула заглибитися у нетрі вітчизняного і зарубіжного літературного процесу та відчути смак і гру цього глобального інтертексту. І так акценти поступово змістилися від вивчення англійської мови до перекладу літератури з нідерландської мови й до поцінування перекладеного тексту саме як фрагмента більшого культурного пазла.    

А: Легше перекладати дитячі чи дорослі книжки?

Н. К.: Найлегше перекладати хороші книжки — неважливо, дитячі вони чи дорослі. Переклад кожної книжки у чомусь складний, а в чомусь іншому легкий: це може бути і мова, і культурний контекст, і особливий художній світ. Книжка для мене — немов співрозмовник: цікавими й легкими бувають і дорослі, і діти, і так само марудними та бляклими можуть бути і ті, й інші. 

А: Що найскладніше в роботі над перекладом?

Н. К.: Для мене це — переклад перших сторінок. Він схожий на перше знайомство з іншою людиною: ти спершу придивляєшся, прислухаєшся, намагаєшся уявити, що для цієї людини важливе, розібратися в її мові й значеннях, які вона надає тим чи іншим словам. З новою книжкою те саме: який світ створено в ній? які вона має етичні та літературні координати? який її мовний регістр і словниковий запас?

Коли першу кригу зламано, мій діалог як перекладача із книжкою завжди набуває рис цікавої розмови із текстом, який про щось тобі розповідає, і ти маєш віднайти слова, щоб переповісти про цей новий світ україномовним друзям. Перекладаючи книжки, я завжди роблю це для своїх друзів і перекладаю так, щоб вони зрозуміли, про що ж промовляє до них цей в оригіналі нідерландомовний текст. 

А: Які межі свободи інтерпретації у перекладача? Що він може дозволити собі змінити в авторському тексті, а що ні?

Н. К.: Робота кожного перекладача перебуває, як на мене, у якійсь точці між полюсами «доместикації», тобто наближенні тексту до читача, одомашнення, розтлумачення вихідного тексту і вписування його у контекст культури-реципієнта, і «форенізації», тобто наближенні читача до тексту, коли питомі властивості вихідного тексту передаються максимально точно і дослівно включно з неадаптованими культурними реаліями, власними назвами тощо. Текст не «вписують» у культуру-реципієнта, а це саме він активно впливає на культуру-реципієнта, додаючи, наприклад, нових концептів і розширюючи мовні горизонти словами-запозиченнями. Та у своїх найчистіших проявах «форенізований» переклад може залишитися незрозумілим для читача, якому він адресований, а надто «одомашнений» переклад може втратити зв’язок із вихідним контекстом… Отож, працюючи над текстом, кожен перекладач щоразу опиняється перед вибором: сказати технічно точне «підвісне вікно» чи зрозуміле й образне «кватирка», залишити «гюцпот», як є, чи пояснити в тексті чи у примітці, що це традиційна нідерландська зимова страва з картоплею, морквою і м’ясом чи ковбасою. 

У своїй роботі я намагаюся перекладати максимально близько до оригіналу, бо ж іншомовний текст цікавий своєю новизною, «інакшістю», він — це місток в інший контекст і інший світ. Точний переклад віддає належне текстові як самоцінній величині. Та все ж робити вибір у спектрі між «доместикацією» та «форенізацією» доводиться повсякчас, і допомагають мені у цьому ті ж самі українські друзі, для яких в уяві я роблю свої переклади: чи зрозуміли б вони мій текст?.. Неоціненний внесок у цей процес вносять своїми питаннями та коментарями перші реальні читачі нових перекладів: редактори й видавці. 

А: Вам колись доводилося спілкуватися з авторами, щоб з’ясувати, що вони мали на увазі?

Н. К.: Мій досвід дослідження і перекладу літературних творів навчив мене, що текст не конче промовляє до читача те, що хотів сказати автор. Тому спілкування з автором в принципі не є для мене передумовою доброго перекладу книжки. Хоча я й зустрічалася з деякими авторами книжок, які перекладала, та в мене не було до них запитань щодо власне тлумачення їхніх книжок. 

Та все ж був випадок, коли мені було не обійтися без сторонньої допомоги. Це було під час перекладу роману «Смуток Бельгії» нідерландомовного бельгійського письменника Гюго Клауса. Це складний багатошаровий роман про колабораціонізм у Бельгії часів Другої світової війни, роман-становлення про хлопця, який виростає на межі історичних епох, релігійних зламів, територій впливу ворожих сил, та ще й посеред картатого ландшафту кількох мов і діалектів. Перекладаючи цей текст, я хотіла перевірити, чи правильні мої інтуїтивні інтерпретації деяких пасажів, чи не гублю я в процесі перекладу якісь приховані шари та змісти, на які такий багатий цей роман. Та оскільки автор вже помер на той час, то я звернулася до фахівця-літературознавця професора Герта Бюленса, бельгійця за походженням, який вів піврічний курс в Утрехтському університеті у Нідерландах, присвячений дослідженню виключно цього роману. Його поради безумовно збагатили моє розуміння тексту. Зрештою, в українському перекладі цей роман на майже 900 сторінок отримав 734 примітки, яких не було в оригіналі, і став так, я сподіваюся, зрозумілішим для українського читача. 

А: Поділіться враженнями від книжок, які ви переклали для АРТБУКС — «Велика книга гарних манер» і «Полювання на вірус».

Н. К.: Ці дві книжки — абсолютно фантастичні приклади гарної і якісної літератури для дітей. Для мене було справжнім задоволенням працювати над їхнім перекладом і усвідомлювати, що так вони стануть доступними й для українських дітлахів. Вони стануть у пригоді й моїй власній дочці, якій майже 10, і для її друзів, тож для мене ці переклади мали ще і дуже особистий вимір. 

Обидві книжки дуже приємно тримати у руках. «Полювання на вірус» Тона Куне розповідає просто про складне: про вірус і про імунну систему. Хоча українською мовою важче уникнути специфічної термінології, ніж у нідерландській — цілком науково коректна «частка вірусу» у нідерландській мові повинна бути точно перекладена складнішим українським терміном-відповідником «віріон» — та сподіваюся, що перекладений текст опинився у правильній точці між «доместикацією» і «форенизацією», де точність перекладу збережена, але при тому він все ж залишається зрозумілим для дітей, для яких ця книжка і була написана. Прекрасні ілюстрації в буквальному сенсі допомагають юним читачам пробиратися крізь хащі нових складних понять.

«Велика книга гарних манер» Наталі Депортер і Маріанни ван дер Валле дечому навчила і мене — щоразу пересвідчуюся в універсальності дитячої літератури! — і я тішуся з того, що як перекладач допомогла прокласти ще один місток між європейськими та українськими дітьми, і знову побачила, що різниця між ними не така вже й велика.